An interview with Farah Alzubaidi

У Франківську перетинаються шляхи мандрівників, номадів, мігрантів. Місто стає для них тимчасовим чи постійним прихистком, або ж – гаванню, якщо згадати Прохаськову метафору про “порт Франківськ”. Як подорожні з усього світу опиняються тут? Що привозять із собою, і що хочуть забрати на пам’ять, їдучи геть? Про це – історія Фари Альзубайді, випускниці Івано-Франківського медичного університету.Ми познайомилися минулої зими на одному кінопоказі. Це був документальний фільм про жінок, які постраждали від війни в Сирії. Пам’ятаю, як під час обговорення красива дівчина східної зовнішности говорила щось про те, наскільки невільною почувається жінка на Близькому Сході. Пам’ятаю також своє здивування: студенти-іноземці, а особливо дівчата, рідко відвідують культурні заходи в місті. А за якийсь час я зустріла Фару на вечірці в організації СТАН. На той момент вона вже координувала проєкт молодіжного обміну між Івано-Франківськом і Суданом (він відбувався в рамках програми обміну для менеджерів культури Tandem). Його учасники вчилися робити соціальну рекламу. Мене і зацікавила, і здивувала ця географія. Пізніше я зазирнула до Вікіпедії: у Судані нескінченні конфлікти, в Україні війна. Суданський кінорежисер після поїздки до Івано-Франківська не може повернутися додому, як багато українців не можуть повернутися до Луганська чи Донецька. Зв’язок Франківськ – Судан виявився не таким уже й нелогічним. Ми сидимо в кав’ярні на вулиці Шевченка, за вікном шумлять липи, і я слухаю про інші несподівані географічні перетини в цій історії. 

Фара народилася й виросла в Дубаї. Виявляється, в місті скляних хмарочосів і нафтових грошей хтось може буденно ходити до школи й на уроки скрипки. В Дубаї, як я дізналася від Фари, живуть чимало мігрантів, і кожна їхня історія далека від глянцевих картинок цього блискучого міста.

Її мати, до прикладу, донька біженців з Палестини. В середині ХХ столітті дідусь і бабуся Фари виїхали з Палестини до Йорданії. Але в самій Йорданії невдовзі стало неспокійно: чергова війна. Із маминих розповідей про своє дитинство Фарі запав у пам’ять образ дівчинки, яка повертається зі школи й раптом чує постріли. Хоче сховатися – і тікає в перше-ліпше приміщення, де наштовхується на голову мертвого чоловіка.

“Я постійно запитую себе: як хтось, хто бачив війну і має такий драматичний досвід, може бути настільки сильною особистістю?” – Фара називає свою маму залізною жінкою. Вона часто повертається до історій про неї: “Мама була єдиною людиною з амбіціями в її родині”. Але родина не дозволила втілитися всім тим амбіціям. У 20-річному віці її мама знайшла роботу шкільної вчительки в Дубаї і переїхала з Йорданії в Об’єднані Арабські Емірати. Не планувала зупинятися в Дубаї. Її кликав світ. Але за рік їй повідомили: ти заручена. І в цей момент, вважає Фара, мама відчула, що її доля зруйнована.

Так розповідає Фара про свою мати – жінку, яка видала чотири поетичні збірки, народила чотирьох синів і одну доньку, і лишилася ув’язненою у своїй же родині, в традиціях і законах релігії та арабського суспільства.

Фара не хотіла, щоб таке сталося з нею.

Її родина ніколи не була дуже віруючою, хоч і дотримувалася головних вимог ісламу. “Щоб почуватися цілісними, доконаними, в пошуку заспокоєння чи сенсу”, – так пояснює моя співрозмовниця . Її мама пише суфійську містичну поезію, в якій оповідає про любов до Бога. Її донька дозволяє собі те, що в ісламі не дозволено: жартує про Бога.

У своєму нотатнику Фара вигадує історію про юні роки Аллаха. Дитячі травми пояснюють його проблеми з жінками. Вона уявляє Аллаха як підлітка, якого не приймають інші діти. “В юнацтві його багато разів відкидали. Тож у релігії, яку він створив, Аллах прагне зруйнувати життя жінок”, – каже Фара.

Дівчаткам у Дубаї змалечку вбивають до голови певні правила. Наприклад, не смійся на вулиці. Не дивися на всі боки, не заговорюй до чоловіків, бо жінка – це причина, чому чоловіки йдуть до пекла. Цьому вчили її у школі на уроках ісламу. Ці правила обмежували її, доки Фара не вирішила, що не хоче накладати на себе цих рамок. І тоді зрозуміла, що будь-які обмеження та свобода залежать в першу чергу від людини. Не хочеш їх мати – не матимеш.

Можливо, тоді Фара й наважилася їхати кудись на північний захід. Вибір зупинила на Україні, бо один з її братів уже навчався у Донецькому медичному університеті.

Фара поїхала до України, небагато знаючи про неї. Плануючи навчання за кордоном, не замислювалася, як нова країна на неї вплине. І опинилася в пострадянській країні з купою проблем. Ці проблеми невдовзі відчула на собі.

В Донецьку дівчина провела два роки, до 2014-го. Її гарні спогади про місто – це осередки зелені в ньому. Про атмосферу в місті та настрої його жителів Фара пригадує одну річ: коли б не минала на вулиці п’яниць чи старших людей, завжди могла вирізнити з розмови слова: “Советский Союз”, “советские времена”, “дружба народов”…

Навчальний 2014 рік в університеті закінчився достроково, студенти поїхали додому, зовсім не маючи певности, що зможуть знову повернутися до університету. “День, коли ми поїхали з Донецька, був останнім днем, коли аеропорт працював”, – пригадує Фара.
Вони й не повернулися – брат перевів їх навчатися до Івано-Франківська.

Їй так хотілося до Львова! Але повернутися до навчання після чотиримісячної перерви хотілося ще більше. Тож Фара змирилася з тим, що не житиме в тому казковому історичному місті.

А коли вийшла ввечері з автобуса Київ – Івано-Франківськ, зрозуміла одразу, що це невелике місто, що тут немає показних будівель, як у Донецьку, немає великих шопінг-молів. Водночас місто було спокійне і якесь умиротворене. Може, тому що тут було багато зелені.

Тепер Фара почувається у Франківську більше вдома, ніж у країні, де народилася: “Я завжди знала, що Близький Схід – не місце для мене, і люди навколо – не мої люди. А тут – люди інші”. Крім того, живучи в ОАЕ і лишаючись громадянкою Йорданії, як і її батьки, завжди відчувала, що має менше прав і можливостей, ніж “корінні” еміратці. Її мама, наприклад, не могла викладати в університеті, а тільки в школі, через те, що не була громадянкою Еміратів.

Фара мріє займатися нейронауками – бути науковицею або дуже гарним лікарем. Мати змогу зробити щось для людства своїми дослідженнями, бо “твоє життя – це те, як люди пам’ятають тебе”.

А ще – мріє жити на півночі, десь у Скандинавії, біля прохолодного моря. Можливо, поїде до Швеції. Для цього вивчає німецьку.

А поки що прощається: треба готуватися до КРОКу. Це її останні, можливо, місяці в цьому місті, яке стало гаванню для неї і багатьох інших людей з їхніми дивовижними, складними історіями.

Фара каже, що довго сумуватиме за Франківськом, коли поїде. Тут вона провела шість років, це місто сформувало її смаки, особистість, поведінку, – була б іншою людиною, якби не приїхала сюди. Одного дня Фара привезе до Франківська своїх дітей, щоб навчити їх любити це місце: “Бо воно було добре для мене”.

Текст: Світлана Ославська
Фото, відео: Анна Ільченко