Покоління Tandem у Чернівцях

read this story in English

Їхня діяльність як менеджерів культури пов’язана з містом і культурою в ньому. Їхні історії – це історії про заповнення небагатого культурного ландшафту обласного центру сучасними культурними практиками. Їхній шлях дає зрозуміти українських активістів культури: хто вони, для чого роблять те, що роблять і звідки беруть на це сили.

В Чернівцях є два смислові та фінансові центри. Перший – це Калинівський ринок, один із найбільших базарів України, другий – це контрабанда. Так говорить Андрій Тужиков, коли ми спілкуємося в кав’ярні на вулиці Університетській, знаному місці зустрічі інтелігенції, де ніщо не нагадує ані про ринок, ані про контрабанду.

Андрій прожив у місті все життя і йому варто вірити. Але мені в Чернівцях впадає в очі насамперед архітектура: тут справді масштабна, коли порівняти із сусідніми Івано-Франківськом чи Тернополем, частина міста, збудована до Другої світової війни. В Чернівцях нашаровуються архітектура періодів СРСР, Румунії, Австро-Угорщини. Австрійська – найпомпезніша, із претензією на наслідування віденського шику, але сьогодні цим будинкам не позбутися слідів розпаду.

Архітектурні пам’ятки, що руйнуються, сквери і громадські простори, де не зустрінеш людей, порожнечі на місці будинків. Із такими лакунами міста вирішила працювати Наталя Єрьоменко, учасниця Tandem Ukraine 2014/2015. У проєкті “Тимчасова видимість” (спільно з менеджерками культури з Литви та Німеччини) молоді активістки та активісти досліджували закинуті простори в Чернівцях і готували інтервенції, які б зробили ці місця тимчасово видимими. Учасники того проєкту Ярослав Побежан та Андрій Тужиков працювали з двома просторами: берегом річки Прут і будівлею недіючого радянського кінотеатру.

Наступного раунду Tandem Ukraine 2016/2017 уже Ярослав у співпраці з партнером з Латвії створили фотопроєкт про інтер’єри приватних та напів приватних просторів у Чернівцях та латвійському місті Лієпая. У рамках Tandem Ukraine 2019/2020 Андрій разом із партнерами з Сербії та Румунії працюють над проєктом Музею корупції – в онлайн-платформі хочуть зібрати роботи митців, які працюють із цим явищем.

Всі троє – це одне покоління. Їхні дитячі і юнацькі роки припали на кінець 1990-х – початок 2000-х. Наталя і Андрій зростали в Чернівцях. Наталя – в районі Роша. Це ніби “село в місті”, розташоване всього за 20 хвилин пішої ходи від центру. За часів її дитинства жителі тримали кіз і курей, діти бавилися в садках, і всі сусіди знали всіх. Назва дільниці згодом дасть назву угрупуванню активістів, які хотіли розвивати культуру в місті, – Roșa Collective.

Ту частину міста, де він зростав, Андрій називає “район-пиріг”. Це дільниця Чернівців біля Турецької площі, де нашарувалися різні “коржі історії”: казарми часів Османської імперії, єврейська дільниця, ґетто.

Історія цих районів спершу не промовляла до них. Це були звичні декорації, між яких діти бавилися, ходили з батьками за руку чи поверталися школи. Зацікавилися багатокультурною історією міста і минулим своїх районів Наталя і Андрій вже у старші роки.

Ярослав же виріс у Сторожинці, за 20 кілометрів від Чернівців. Це місто на менш як 15 тисяч жителів, з мінімумом культурної інфраструктури. Культурну ситуацію в Сторожинці Ярослав називає “розрухою”, і можливо, саме тому і саме тут він зробив свій перший культурний проєкт – кіноклуб “Картон”. Туди приходили 10 людей, зате це були “найбільш прогресивні молоді люди міста”.

У Сторожинці існував один кінотеатр – ще з тих, де афіші малювали вручну. На останніх курсах університету, де Ярослав вивчав програмування, він усвідомив, що в містечку існує ось такий ресурс – кінозал, і він майже нікому не потрібен. Ярослав любив кіно й вирішив зробити там кіноклуб.

Був початок 2010-х, і фільми діставали так, як у більшості тогочасних кіноклубів: завантажували з мережі. Але це, каже Ярослав, не могло нікому зашкодити: ці фільми не могли з’явитися в українському прокаті. Показували картини Антоніоні, Бергмана, Фелліні, Тарковського та іншу класику і авторське кіно, головний критерій – щоби фільм був мистецьким твором.

Про користування залом домовлялися з кіномеханіком. Чоловік швидко, як згадує Ярослав, після однієї розмови на кухні, зрозумів ідею кіноклубу і не заперечував. Директор кінотеатру не цікавився кіноклубом: “Одного разу зайшов і потрапив на показ короткометражок Пітера Ґріневея. Хвилин п’ять подивився, і більше ми ніколи його не бачили”.

Ситуацію, коли ти можеш за символічні гроші отримати в розпорядження кінозал на вечір, важко уявити сьогодні у великому місті. Тому Ярослав каже, що у випадку культурних ініціатив у малих містах наші обмеження можуть бути й перевагами. За кілька років він переніс кіноклуб до Чернівців, і тут “Картон” діяв уже “по совісті”: легальні фільми, зустрічі з режисерами, покази програм українських кінофестивалів.

У старших класах школи Наталю цікавила література. Сама писала вірші, і стежила за поетичними заходами в місті. Завдяки конкурсу імені Вадима Коваля відкрила для себе сучасну українську літературу, отримавши в подарунок книжки популярних тоді (та й зараз) Ірени Карпи та Сергія Жадана. Завдяки Літературному кафе могла ходити на зустрічі з письменниками з усієї України. Але попри це, мала відчуття, що живе на периферії, що до міста рідко доїжджає “велика” культура. Згадує, як одного разу поїхала до Івано-Франківська на поетичні читання “8 поеток на 8 березня”:
“Чомусь це було важливо для мене – поїхати в інше місто, щоб послухати сучасну поезію. В тій поїздці ми купили в “Книгарні Є” книжку віршів Андрія Любки. Як зараз пам’ятаю: сидимо на залізничному вокзалі, ноги мокрі, читаємо вірші”.

На літературних тусівках Наталя познайомилася з Андрієм Тужиковим, який у 2011 році почав організовувати поетичні слеми. Андрій тоді вивчав у коледжі програмне забезпечення. Літературного середовища навколо нього не було, тому треба було його створити. Разом із друзями почав робити літературні заходи, зокрема ті, які б відкривали багатокультурність Чернівців, наприклад, запрошували на читання румуномовних поетів.

Це полікультурне минуле міста надихало і Наталю. Вона згадує, що вперше свідомо означила свій інтерес до багатошарової історії міста на форумі Tandem Ukraine. Під час вправи “Організаційні кола” треба було розповісти про своє місто партнеркам, і Наталя розписала, що Чернівці в минулому і зараз – це багатонаціональне, прикордонне місто, де живе суміш різних людей.

У 2012 році Наталя створила в Чернівцях Вуличний університет, з яким їй також допомагав Ярослав. Ідею побачила в Криму: тоді Вуличний університет у Сімферополі робила теперішня керівниця проєкту Zaborona.com Катерина Сергацкова. Лекції відбувалися у сквері біля костелу. Наталя згадує, що її цікавило, як люди взаємодіють з містом, як використовують є простори, що належать усім.

Вуличний університет – це була її “спроба зробити подію, яка би показувала – ми маємо потенціал”. У наступні роки відчуття, що місто має нерозкритий потенціал – інтелектуальний, архітектурний – керувало Наталею в інших проєктах.

А крім того, це був бунт. Бунт проти способу життя покоління батьків, “для яких відпочинок – це посидіти вдома за столом з родиною або в ресторані, і які погано знають місто”. Замість пасивно пересуватися від дому до роботи чи кафе, їй хотілося “побудувати стосунки” з містом.

Від суто літературних подій до роботи з містом прийшов і Андрій. У 2016 році він створив організацію Лабораторія культури. Це водночас культурний хаб і відкритий простір для подій. Організація підтримує менш досвідчених активістів і прагне також займатися дослідженнями культури в місті.